ПРО АВТОРА
• Публікації про Лідію Орел • Посилання
Лідія Григорівна Орел – український етнограф, старший та провідний науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту НАН України (до 2012 року), Заслужений працівник культури України, лауреат премії імені Павла Чубинського.
Серед сучасних українських етнографів її ім'я одне з найпомітніших і, без жодного перебільшення, найавторитетніших. Крім того, вона була активною учасницею Народного Руху, ініціаторкою створення Жіночої громади. Її життєпис прямо пов’язаний із тим духовним феноменом, що дістав назву "шістдесятники".
Народилася Л.Г.Орел 1 квітня 1937 року в селищі Драбів Полтавської, а нині Черкаської області. Батько працював бухгалтером, загинув 1941 року. Мати трудилася в колгоспі.
"Із семи років мама брала мене в ланку. Коли жінки пололи буряки, завжди співали українських пісень. Але через важку роботу їхній спів більше нагадував плач..."
Після десятирічки, яку закінчила з золотою медаллю, вступила до Київського державного університету на українське відділення філологічного факультету, де отримала спеціальність "український філолог, перекладач з чеської мови".
1958 року одружилася з мистецтвознавцем-фольклористом Леопольдом Ященком (в майбутньому – керівником київського Етнографічного хору "Гомін"); разом вони народили й виховали двох синів.
Після закінчення університету 1960 року Лідія Орел працювала в "Інтуристі" перекладачем з чеської мови, потім на педагогічній роботі у вузах та школах м.Києва.
16 квітня 1968 року Лідія Орел разом з чоловіком серед 139 представників столичної громадськості підписали листа до Політбюро ЦК КПРС, у якому було висловлено тривогу з приводу закритих судів над інакодумцями в Києві та Москві.
Про репресії, які впали на родину Ященків, писалося вже не раз. Були й обшуки, й арешти… Леопольда Ященка невдовзі позбавили улюбленої праці в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Рильського АН УРСР, а з часом дійшла черга й до Лідії Орел.
Л.Г.Орел згадує: "Невдовзі після історії з колективним листом мене, незважаючи на важку хворобу і двох малолітніх дітей, просто виставили за двері з роботи. З Леопольдом Івановичем розправилися "інтелігентніше": йому влаштували дострокову атестацію. Ніщо не допомогло: ні книги, ні статті, ні схвальні рецензії про його праці у пресі – все було забуто, перекреслено".
З 1965 по 1971 роки їй довелося поміняти кілька місць роботи.
У долі цієї родини, як у краплині води, відбилися сотні й тисячі тернистих доріг української інтеліґенції; і тільки дивом, з Божої ласки їм вдалося уникнути таборів і заслання. Цю страшну і справді детективну сторінку їхнього життя, з якої, власне, й почалася історія "Гомону", гарно дослідив журналіст-"гомінчанин" Валерій Ясиновський.
41 рік – з 11 січня 1971 до 3 липня 2012 року – Лідія Григорівна Орел працювала в Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові, що під Києвом.
Вона є одним із його засновників, тривалий час була завідувачкою сектору "Полісся". Стала автором експозиції цього краю, зібравши та впорядкувавши близько 15 тисяч експонатів. Проте коло її інтересів охоплювало матеріальну й духовну культуру всієї України. Вона об'їздила Полтавщину, Шевченків край (Звенигородщину), Буковину, Закарпаття, Поділля, Слобідську Україну. Записала сотні магнітофонних касет із піснями, спогадами, розповідями знавців народних традицій, зібрала безліч фотоматеріалів.
Завдяки її активній організаторській праці широкого розголосу набули етнографічні ярмарки, збільшився приплив відвідувачів на різноманітні музейні свята. Неабияку цікавість тисяч людей, які проводили свої вихідні в Музеї просто неба, викликали Дні ремесел – гончарства, ткацтва, ковальства, різьблення, народного розпису… Особливо знається Лідія Григорівна на народному одязі – не випадково її запрошували консультувати постановників фільмів "Ярослав Мудрий", "Украдене щастя" та інших.
До сфери зацікавлень Л.Г.Орел належать і зв'язки літератури з фольклором, а саме дослідження народних джерел творчості її улюбленого письменника Григора Тютюнника, Максима Рильського, Олександра Довженка, Лесі Українки, Тараса Шевченка. Вона є організатором літературно-мистецьких вечорів пам'яті братів Григорія та Григора Тютюнників, кобзаря й майстра бандур Олександра Корнієвського, відомого правозахисника Петра Григоренка, скульптора й етнографа Івана Гончара, а також річниці голодомору 1932-33 років, Чорнобильської трагедії та ін.
Першою книгою, впорядкованою й виданою Лідією Орел, став посібник "Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України" (1995), адресований збирачам пам'яток народної культури та викладачам народознавства. Далі були низка статей і профінансований Союзом українок Канади етнографічний збірник "Українська родина" (2000) про родинний і громадський побут.
Загалом число публікацій дослідниці з різних питань української народної культури в різноманітних виданнях сягає трьохсот. Видано укладені нею багато ілюстровані книги "Україна в обрядах на межі тисячоліть" (2002), "Мальоване дерево в Україні" (2003), "Українські рушники" (2003), "Шевченків край" (2005), "Народне мистецтво України на межі тисячоліть" (2007), "Земля, обпалена Чорнобилем" (2009), "Скарбниця народної культури України" (2009), "Українське Полісся. Те, що не забувається" (Серія "Невідома Україна") (2010), "Ми просто йшли… (Спогади)" (2010), "Що ми знаємо про Крим?" (2011).
З 1988 року Лідія Орел вела постійні авторські народознавчі передачі на радіо: "Витоки", "Україна очима етнографа", "Звичаї нашого народу", "Скарби музеїв України", "Нашого цвіту по всьому світу" (про культурно-мистецьке життя українців за межами Батьківщини). Часто виступала з лекціями з народознавства перед найрізноманітнішими аудиторіями, постійно брала участь у конференціях та семінарах з питань традиційної культури.
2015 року у видавництві ім.Олени Теліги побачила світ книга "Українська родина: обряди і традиції" видана до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка.
На жаль, названі книги видавалися невеликими тиражами, тому на сьогодні вже стали рідкістю. Проте більшість їх доступна для читання в Інтернеті – див. розділ Видання.
Підготовлений до друку етнографічний збірник "Полтавщина – земля козаків" (Лідія Орел – упорядник і співавтор). Нині Л.Г.Орел працює над книгою "Україна очима етнографа" – збіркою історико-етнографічних нарисів про кожну область.
Джерела: Лідія Орел: Доля полум'яної щирості – PDF,
pressreader.com.
- Василь Яременко. Орлиця: Шістдесятниці Лідії Орел − 70 / Журн. Народна творчість та етнографія. − Київ, 2007. − №3. − С.106-111. − PDF.
- Лідія Орел: Доля полум'яної щирості – drabiv-rda.gov.ua – PDF.
- Анна Малініна. Орлиця [Штрихи до портрета Лідії Григорівни Орел]. − Київ: А.Ф.Малініна, 2019. − 150 с., іл.
