ПРО АВТОРА
• Публікації про Лідію Орел • Посилання
Лідія Григорівна Орел [01.04.1937–03.05.2025] – український етнограф, старший та провідний науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту НАН України (до 2012 року), Заслужений працівник культури України, лауреат премії імені Павла Чубинського.
Серед українських етнографів 1990-х – 2000-х років ім'я Лідії Орел – одне з найпомітніших і найавторитетніших. Вона також була активною учасницею Народного Руху та ініціаторкою створення Жіночої громади Руху. Її життєпис прямо пов’язаний із тим духовним феноменом, що дістав назву "шістдесятники".
Народилася Л.Г.Орел 1 квітня 1937 року в селищі Драбів Полтавської, а нині Черкаської області. Батько працював бухгалтером, загинув на війні 1941 року. Мати трудилася в колгоспі.
"Із семи років мама брала мене в ланку. Коли жінки пололи буряки, завжди співали українських пісень. Але через важку роботу їхній спів більше нагадував плач..."
Після десятирічки, яку закінчила з золотою медаллю, вступила до Київського державного університету на українське відділення філологічного факультету, де отримала спеціальність "український філолог, перекладач з чеської мови".
1958 року одружилася з мистецтвознавцем-фольклористом Леопольдом Ященком (в майбутньому – керівником київського Етнографічного хору "Гомін"); разом вони народили й виховали двох синів. Іван Ященко – філолог-романіст, перекладач; Тарас Ященко – композитор.
Після закінчення університету 1960 року Лідія Орел працювала в "Інтуристі" перекладачем з чеської мови, потім на педагогічній роботі у вузах та школах м.Києва.
16 квітня 1968 року Лідія Орел разом з чоловіком серед 139 представників столичної громадськості підписали листа до Політбюро ЦК КПРС, у якому було висловлено тривогу з приводу закритих судів над інакодумцями в Києві та Москві.
Про репресії, які впали на родину Ященків, писалося вже не раз. Були й обшуки, й арешти… Леопольда Ященка невдовзі позбавили улюбленої праці в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Рильського АН УРСР, а з часом дійшла черга й до Лідії Орел.
Л.Г.Орел згадує: "Невдовзі після історії з колективним листом мене, незважаючи на важку хворобу і двох малолітніх дітей, просто виставили за двері з роботи. З Леопольдом Івановичем розправилися "інтелігентніше": йому влаштували дострокову атестацію. Ніщо не допомогло: ні книги, ні статті, ні схвальні рецензії про його праці у пресі – все було забуто, перекреслено".
З 1965 по 1971 роки їй довелося поміняти кілька місць роботи.
У долі цієї родини, як у краплині води, відбилися сотні й тисячі тернистих доріг української інтеліґенції; і тільки дивом, з Божої ласки їм вдалося уникнути таборів і заслання. Цю страшну і справді детективну сторінку їхнього життя, з якої, власне, й почалася історія "Гомону", гарно дослідив журналіст-"гомінчанин" Валерій Ясиновський.
41 рік – з 11 січня 1971 до 4 липня 2012 року – Лідія Григорівна Орел працювала в Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові, що під Києвом.
Вона є одним із його засновників, тривалий час була завідувачкою сектору "Полісся" – cтала автором експозиції цього краю; згодом у різний час завідувала відділами Середньої Наддніпрянщини, народного мистецтва, була старшим та провідним науковим співробітником Музею. Зібрала і впорядкувала близько 15 тисяч експонатів. Проте коло її інтересів охоплювало матеріальну й духовну культуру всієї України. Об'їздила з експедиціями Полісся й Волинь, Полтавщину, Шевченків край (Звенигородщину), Буковину, Закарпаття, Поділля, Слобідську Україну. Записала сотні магнітофонних касет із піснями, спогадами, розповідями знавців народних традицій, зібрала безліч фотоматеріалів.
Завдяки активній організаторській праці Лідії Орел широкого розголосу набули етнографічні ярмарки, збільшився приплив відвідувачів на різноманітні музейні свята. Неабияку цікавість тисяч людей, які проводили свої вихідні в Музеї просто неба, викликали Дні ремесел – гончарства, ткацтва, ковальства, різьблення, народного розпису… Особливо зналася Лідія Григорівна на народному одязі – не випадково її запрошували консультувати постановників фільмів "Ярослав Мудрий", "Украдене щастя" та інших. Була також співпраця з художниками щодо народного вбрання для хору ім.Г.Верьовки...
До сфери зацікавлень Л.Г.Орел належали і зв'язки літератури з фольклором, а саме дослідження народних джерел творчості її улюбленого письменника Григора Тютюнника, Максима Рильського, Олександра Довженка, Лесі Українки, Тараса Шевченка. Вона була організатором літературно-мистецьких вечорів пам'яті братів Григорія та Григора Тютюнників, кобзаря й майстра бандур Олександра Корнієвського, відомого правозахисника Петра Григоренка, скульптора й етнографа Івана Гончара, а також річниці голодомору 1932-33 років, Чорнобильської трагедії та ін.
З 1988 року пані Лідія вела постійні авторські народознавчі передачі на радіо: "Витоки", "Україна очима етнографа", "Звичаї нашого народу", "Скарби музеїв України", "Нашого цвіту по всьому світу" (про культурно-мистецьке життя українців за межами Батьківщини). Часто виступала з лекціями з народознавства перед найрізноманітнішими аудиторіями, постійно брала участь у конференціях та семінарах з питань традиційної культури. Консультувала ентузіастів щодо створення місцевих музеїв.
Першою книгою, впорядкованою й виданою Лідією Орел, став посібник "Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України" (1995), адресований збирачам пам'яток народної культури та викладачам народознавства. Далі були низка статей і профінансований Союзом українок Канади етнографічний збірник "Українська родина" (2000) про родинний і громадський побут.
Загалом число публікацій дослідниці з різних питань української народної культури в різноманітних виданнях сягає трьохсот. Видано укладені нею багато ілюстровані книги "Україна в обрядах на межі тисячоліть" (2002), "Мальоване дерево в Україні" (2003), "Українські рушники" (2003), "Шевченків край" (2005), "Народне мистецтво України на межі тисячоліть" (2007), "Земля, обпалена Чорнобилем" (2009), "Скарбниця народної культури України" (2009), "Українське Полісся. Те, що не забувається" (Серія "Невідома Україна") (2010), "Ми просто йшли… (Спогади)" (2010), "Що ми знаємо про Крим?" (2011), "Українська родина: обряди і традиції" (2015), "Духовно здружені з Україною" (2016).
На жаль, названі книги видавалися невеликими тиражами, тому на сьогодні вже стали рідкістю. Проте більшість їх доступна для читання в Інтернеті – див. розділ Видання.
У процесі підготування до друку були етнографічні збірники: "Поділля", "Благословенна та земля" – про Черкащину, "Полтавщина – земля козаків" (Лідія Орел – упорядник і співавтор). Останніми часами Л.Г.Орел працювала також над книгою "Україна очима етнографа" – збіркою історико-етнографічних нарисів про кожну область на основі її власних радіопередач 1990-х років.
Проте не всім намірам і задумам судилося здійснитися. 3 травня 2025 року після тривалої важкої хвороби Лідія Григорівна Орел відійшла у засвіти, залишивши по собі величезний доробок музейника і етнографа. А ще – полум'я любові до України, до рідного народу, яке вона так добре вміла запалювати в людських серцях своїм словом...
Джерела: Лідія Орел: Доля полум'яної щирості – pdf,
pressreader.com.
- Тернистий лет Орлиці / Микола Кагарлицький // Журнал: Наше життя / Our Life. − Нью-Йорк: Союз Українок Америки. − 1998. − Червень. − unwla.org – pdf.
- Василь Яременко. Орлиця: Шістдесятниці Лідії Орел − 70 / Журн. Народна творчість та етнографія. − Київ, 2007. − №3. − С.106-111. − pdf.
- Лідія Орел: Доля полум'яної щирості – drabiv-rda.gov.ua – pdf.
- Анна Малініна. Орлиця [Штрихи до портрета Лідії Григорівни Орел]. − Київ: А.Ф.Малініна, 2019. − 150 с., іл.
- Вічна пам'ять Лідії Орел... − homin.etnoua.info − pdf.
- Орел Лідія Григорівна на uk.wikipedia.org − pdf.
- Орел Лідія Григорівна на esu.com.ua − pdf.
- Лідія Орел на etnoua.info.
- Лідія Орел на homin.etnoua.info.